varvarka: (Autumn owl)
Цей запис може трохи наївний, але і я сама не така вже й мудра, доросла і досвідчена, тому можу собі дозволити писати такі речі.

У 13 років я собі думала що буду вчителькою української мови та літератури (на крайняк - музики). Що після школи поступю вчитися у Тернопільський педагогічний, і потім по закінченню працюватиму вчителькою в нашій школі. До школи мені йти 15 хвилин центральною вуличкою села. Вона дуже гарна восени, коли розпочинається навчання. Мені було б приємно ходити нею холодними осінніми ранками і повертатися додому уже доволі гарячим післяобіддям, несучи в сумці книжку-дві з бібліотеки та купку учнівських зошитів.

Read more... )
varvarka: (молитва)
Тільки б витримати цей важкий період. Все накупу навалилося... І відправки, і журнал, який доводиться майже з нуля переробляти, і дедлайни перенесені на 25-те (коли???? це все зробити?????) і правки по одному проекту, які і не правки взагалі, а переверстка усього...
Зможу чи ні? Байдуже. Якось зараз на усе байдуже.

Хотіла цього року до Хресної на кутю заїхати, а воно он як вийшло. Шкодую через те, що роками не давалася до неї чути. Шкода, що вона не давалася чути мені. Розминулися у часі, і вже ніколи не зустрінемося. Все, що маю від неї - то пара золотих сережок і 4-5 спільних фотографій.
varvarka: (Default)
Не хочу ні у що вірити, бо у що б не вірила - добром це для мене не закінчується. Я втрачаю віру у свою віру і – бемць! – опиняюся десь_там_де? із тим же запитанням: "що далі?" "доки це все триватиме?" Статус друга в асі "тре женицця?" викликає скептичну усмішку. Може комусь і тре. Але не мені. Рано ще. Та й не хочу я "просто так" – я хочу навзаєм. Я хочу щоб відкрито було і половинку (не третинку/четвертинку/п'ятинку). Мене на двох не вистачить (любити/боліти, отримувати любов і не віддавати). Видається, що чоловіки, які мені зустрічаються, приносять у життя по десятинці. А де ж обіцяні/намріяні/у книгах вичитані/математиками вирахувані 50%????? ДЕ???
Мені не подобається депресувати, бути пригніченою, стомленою, ображеною, невпевненою, злою, схареною. Але з цього стану майже не вилажу. (Вчорашній вечір не враховується).
Мені бракує тепла. І так бракує певності...
Може я забагато хочу?
Може мені не треба взагалі ні на що претендувати?
У смітник мрії! Геть емоції! Геть із себе все, що тішить і що любить!
Як мені викорінити надію на нездійсненне? Щоб не мучилась. Бо боротися ні за що не буду.
Щоб втишитися і заспокоїтися, треба податися за якісь там межі. А де ті межі, мо розкаже мені хтось?
varvarka: (Default)
Тому й не пишеться, не думається.
Механічно виконую якісь дії - верстка в офісі, конспекти на парах, готування їжі, прибирання вдома.

Цією втомою позначені мої сни. НЕймовірне, фантастичне плетиво призводить іноді до неймовірних і не дуже приємних поворотів у сюжеті, втрачається відчуття казки.

Я втомилася настільки, що відсутність спілкування такого, як воно має бути (НЕ віртуального), сприймаю належним чином. Ба, навіть уникаю близьких мені людинок, з якими раніше було цікаво. І тепер мабуть. Але про тепер не знаю, вони ж тусуються без мене.

Сама себе загнала і наївно вірю що "втягнуся". Пропуски "відробити" треба. Але про це я подумаю завтра.

Рятують мультики про їжачка, наївні дитячі казочки і флешки про Сіре Інкогніто. Тільки от шеф сердиться, коли замість рубрики "гроші" дивлюся на літаючих котів і щось собі муркаю під ніс.

Я знаю, що готова до відповідальності (принамні тієї що зараз є), я знаю, що я то витримаю і всьо буде чьотко. Але так моментами себе шкода стає... Роблюся слабкодухою і принизливо невпевненою. Приходять різні думки в голову... От якби у мами з татом було багато-багато грошей, і ми щороку їздили на Кіпр/Карлові вари/Ямайку. Знайшов би мені татко роботу таку щоб не напрягатися і гроші мати, мама б жениха підшукала...

фє-фє-фє
*плюється*

Не треба мені того. Дам си раду. Трішки оптимізму б іще. Помалу починає вивітрюватися легковажність.
varvarka: (Default)
Турки, татари, печеніги, чудь і меря… Складається враження, що всі вони в мене в голові товчуться, танцюють, співають, вогні палять, харять мене своєю життєдіяльністю, як усі, зрештою, навколо.
Блін… Як то так можна схаритися за пару днів.
Відпочинок був би супер якби не пісний писок деяких особєй мєньскєго родзаю, що маячили переді мною мало не увесь час. Роботи толком нема – по суті взагалі нема! Товчуся по редакції як Марко по пеклу. Ще б писати щось писала. А так… взагалі ніхфіга не пишеться.
І ті ж пісні писки.
Свято вчора якесь таке дурне було. Мені подарували 4 цвітойочики і 2 горнятки у японському стилі із гейшами намальованими. Вдома за 2 дні була 15 хвилин – а ночувала богзнаде, добре що не богзназким.
Болить страшенно башкотелик від кількості випитого, від втоми, від сонця і від харева. Погладити по голові мене нема кому. Бо НемаКому мусить написати заяву по формі номер 2, щоб до Львова приїхати.
9 ранку. Лягти б на 2 годинки, виспатися.
varvarka: (Default)
Прокинутися у страху і у сльозах… І плакати-плакати-плакати.. Ридати чи то від болю чи то від розпачу – а насправді невідомо від чого.
Зібгані простирадла. Пусте ліжко. Порожня кімната і на підлозі згорнувшись калачиком не могти дати ради сльозам.
Вже й не пам’ятаю, що наснилось. Але було дуже боляче, і гірке почуття безвиході перенеслося у реальність.
Давно не плакала. А коли востаннє – взимку – то майже так само. У порожній кімнаті, біля зібганих простирадл, згорнувшись калачиком на підлозі.
Не показую своїх сліз – воно й на краще. Добре вже те, що можу про них розказати згодом.
Коли у щастя проникають сльози – воно вже не щастя.
Коли щастя стає предметом обговорень, суперечок, взаємних обвинувачень, то воно ніколи таким не було – щасливим…
Вже й почуття ілюзорності зникло. Лише гіркість, невисловлена образа, стримане грозове мовчання…
Коли починаю писати, коли після невеличкої перерви знову починаю із блокнотом у торбі носитися – вже й не сумніваюся у своєму стані.
… минулося, зосталися…
А що зосталося?
– нічого.
От і добре.
Простіше буде. Зараз – ні, згодом…
varvarka: (Default)
На грані виснаження... Шматочки пекучої втоми.
Це обличчя – не обличчя. Глиняна маска – і тільки. До того ж малосимпатична глиняна маска, що вже й їй будь-які емоції надзвичайно важко відтворити.
Дико втомлена... І по суті нічого нового – графік ніби той же, і люди ті ж, навчання, робота, особисте життя, Інтернет...
Не піду на культуру бо сили не маю. А із заліком – будь що буде. Залікова сесія триває до 2-го, там розгребуся....
Піду на Лося бо він Лось і цим все сказано.
Піду на роботу бо то робота, і там мус бути.
Поки є вода (а щоб її, у тому Львові!) помию посуд. Хоча сил нема, так нема, що пальцями по клавіатурі не потрапляю і мало не до кожного слова треба повертатися, щоб внести виправлення.
varvarka: (Default)
Люди поділяються на тих, у кого є крила і в кого їх нема.
Ті в кого нема на тих у кого вони були або будуть.
Ті у кого будуть - ще щасливі.
У кого ж крил нема також поділяютьтся на тих, хто ще не знає, що вони у нього ампутовані, тому досі відчуває біль у них, і тих, хто виписався із клініки і змирився із своєю інвалідністю.

Можливо крила то властивість уходяща і приходяща? не знаю.
Сьогодні мені далося до зрозуміння, що пора покидати палату. Переходжу у останню категорію. :(
varvarka: (Default)
Гекслі так довго шукав свого Габена... Але наші миті, коли здавалося, що час зупинився, і світ не потрібен, бо ми доповнювали одне одного як дві половинки розірваної у іншому житті світлини, наші НЕстосунки (адже ми відмовилися від тривкості і стабільності навіть у дефініціях) добігли свого логічного кінця.
Момент розриву вже відбувся (момент чого? адже ж Нічого не було). Це трапилося тоді, коли ти ішов нічним містом, спотикався, а я плакала, зібгавшись калачиком у нескінченно малій (так мені тоді здавалося) кімнаті. Хотілося кричати, бити склотару, пришити відрізані крила. Вони валялися пухнастим пір'ячком на підлозі і досі боліли. Скільки можна? Десь там, на сміттєзвалищі, під кучугурами снігу закривавлені і брудні вони болять. Ніби й не відривав мені їх ніхто і ніколи.

Якби ми з тобою були середньовічними людьми, без найменшого уявлення про технічні засоби комунікації, цим би все й закінчилось. Як у романах: "Він пішов і вже більше ніколи не повертався. Вона ще довго збернігала засушені пелюстки троянди між сторінок улюбленої книги..."
Можливо саме таке закінчення і є правильним? Бо навіщо продовжувати казку? стосунки,яким не судилося бути, але вони є і ніхто не насмілюється покласти їм край? кохання, яке й не було таким, але перетворилося у сірі агресивні будні?..ї

Декілька візій, яких у мене не мало бути:

- Хол 4-го поверху. Коц. Кава. Кориця. І розмова про все-все-все тривалістю в ніч. Ой, забула - ще запах твоїх сигарет, куди ж без них!
- Холодні руки (твої) ніжно гладять холодне личко (моє). Усміхаєшся своєю загадковою усмішкою і, як завжди, не пояснюєш мені чому...
- А-а-а!
Варь, чому так голосно? Хочеш, щоб усі Карпати почули?
Чекай... Зараз плюхнуся у річку і це буде мій перший карпатський плюх (с).
не плюхнешся, я тебе міцно-міцно триматиму...
- "А помнишь, как гуляли стобою до зари..." (с)
- "А помнишь, как читали книжки Екзюпери?" (с)

Можливо ще будуть зустрічі... І ти назавжди пілеш із мого життя. Хоча... Ти ж і так зник. Звісточки, на які немає відповіді. Дзвінок, коли ти так і не підняв трубки. Більше я не телефонуватиму.

Згадуватиму твою усмішку і промінчики в кутиках очей...
Забуду про те, як зараз боляче. Змогла ж абстрагуватися від болю в кабінеті стоматолога? Правда, там хороша анемтезія була...

Щиро твоя (а чи воно тобі треба?) Варвара Серафим
varvarka: (Default)
Цитата із одного листа:
"Зайшов на ваш... щоденник. /.../ а тепер ви ще й виявили дивовижну слабкість у бажанні посвятити інших у свій світ."

Коли він створювавався думала, а чи варто оголювати душу перед стількома людьми?
Однозначно варто. Але не для них - для і заради себе.

Логіка така: у всіх є шафа, у шафах є скелети, отож у всіх є скелет у шафі.
І кожного цікавить насамперед власний скелет.
Люди зайдуть, прочитають і забудуть. Може щось порокоментують - і все. і можу не перейматися, що хтось, десь, колись пліткуватиме про щоденник Варвари. Хіба що вищевказана Варвара балатуватиметься на посаду сільського голови с. Великі Гаї. Тоді компромат знадобиться для відомих цілей.

А так. Якщо мої записи не відіграють авжливої ролі ні в історії, ні в літературі, ні в журналістиці і у громадському житті... То чому б і не писати тут? тим паче, що мені ПИШЕТЬСЯ!

Моє життя і його емоційна сторона - менше, ніж піщинка навіть на планеті Земля. То чому маю переживати? Як буде - так і буде. Якщо прочитають - добре. Ні - ще краще.

А я писатиму. Ще і ще. Для себе. Для тих, хто хоче розуміти мене.

Не витиратиму у суботу записів за п'ятницю. А навіщо? Вчора я думала по-іншому. Хіба це гріх змінювати свою думку і змінюватися?

Profile

varvarka: (Default)
varvarka

July 2014

S M T W T F S
  12345
6789 101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 24th, 2017 02:28 am
Powered by Dreamwidth Studios