varvarka: (Mi-mi-minimalism)
Originally posted by [livejournal.com profile] bapbapa_serafym at 20. Паралельні світи
Хто там казав про неможливість множинності вибору? Вона є. Множинність, а не неможливість. Той, хто не боїться мислити (читай - мріяти), той проживає не одне - десятки життів паралельно із наявним.

Все просто. Мрієш про хлопців А і Б. А зустрічаєшся із хлопцем В. Проживи у своїх думках життя так, наче ти зустрічаєшся з А, дружиш із Б, а В - лише знайомий, з яким вітаєтеся при зустрічі. Продумай усе до найменших деталей - діалоги, ситуації, погоду, зовнішній вигляд, подорожі і мандрівки - навіть імена внуків вигадай. І тоді, коли у твоїй голові складеться повна, чітка картина, без вагань можеш "прожити" це життя.

Тільки от час для паралельної віртуальності мусиш вкрасти у реальному житті. І не забувай, що ті емоції, почуття, фантазії і сили, які ти покладаєш на вівтар множинності, ти забираєш тимчасом із реального, наявного життя. Такі правила. Тому перш ніж з головою поринати у паралельність, визнач межі для власної ж уяви. Бо є ризик прожити множинність, але втратити реальний грунт під ногами.
varvarka: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] bapbapa_serafym at post
Обертаюся кожного разу,
як чую твоє ім'я.
Навіть якщо належить
воно комусь іншому.
Кінець світу настане
лише тоді,
коли перестану
сприймати твоє ім'я
за тільки твоє.
[livejournal.com profile] korytsya

A


Вимовляю твоє ім'я без поспіху, смакуючи... Вимовляю пошепки або подумки, аби ніхто не почув, і не зрозумів, що ти - моя слабкість, ахіллесова п'ята, нездійсненне бажання. Ділю тебе на склади і на літери. Переставляю їх місцями і знову складаю докупки, наче мозаїку. Коли воно, твоє ім'я, лунає у моїх думках, м'язи обличчя мимоволі складаються в посмішку, а біля очей утворюються майже непомітні зморшки. Колись вони стануть помітними і вказуватимуть на мій вік. Але я точно знатиму, що вони означатимуть лише те, що я багато думала про тебе.
Психологи радять перед тим, як заснути, згадати приємні моменти дня, що минув. Тоді сни будуть приємними, а життя щасливим. Зазвичай я так і роблю - складаю перелік приємнощів, з десяти пунктів, і мені сняться гарні, радісні сни. А коли за увесь день не відбулося нічого-нічого приємного, чи мені боляче так, що аж видихнути важко, або втомлена настільки, що й згадати нічого не можу, я думаю твоє ім'я. Один або сотню разів. А може й тисячу. Якщо цілу ніч не вдається заснути. Але зазвичай таки засинаю. І бачу солодкі сни, після яких не хочеться прокидатися. І навіть у снах я думаю "...." (Тсссс, ніхто не повинен знати, ЩО я думаю), а вуста мимоволі складаються у посмішку...

varvarka: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] bapbapa_serafym at 16. Клаптикова ковдра
Ковдра

Сьогодні я мрію про клаптикову ковдру, яка буде найтеплішою і найгарнішою з усіх ковдр, які тільки є у світі. Я отримаю її у презент від подруги. І кожен клаптик матиме свою історію. Червоний у квіточки - це частинка платтячка маленької мрійливої дівчинки, яка виросла у велику мрійливу тьотю. Інший, - зелений у білий горошок - вирізаний зі старенької кухонної скатертини. Жовтий із золотистими листочками - це від модної колись сукні. Блакитний - зі штори, яка висіла у вітальні... Я не спатиму під цією ковдрою щодня, а лише тоді, коли мені буде холодно і сумно. Коли потребуватиму тепла і затишку. А під цією ковдрою усі мої сумні думки кудись відразу зникатимуть. Залишатимусь лише я, клаптики і історії, що вони мені нашіптуватимуть на вушко.
varvarka: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] bapbapa_serafym at 14. Звичка.
Ти звикла.

Гірко усміхаєшся. Колись не могла навіть припустити, що до усього можна звикнути. 

Усіляке було: нещасливі кохання, пафосні зізнання, жалюгідні розставання, про які й тепер згадувати соромно. Сварки з мамою, що переростали у тижні мовчання, самотність, що вигризала тебе зсередини, не залишала у тобі нічого, у що можна було б закохатися. Навіть усмішки... Але це все якось пережила, адаптувалася, нещасливі кохання трансформувалися у щасливі, розставання перейшло у рядки щоденника, зізнання забулися. Залишилася лише самотність. Хоч ти уже давно не одна, стільки людей є тобі близькими. Та досі самотня. 
Але й до самотності ти звикла. Змирилася з нею, не полюбила, але принаймні поважаєш її. 

Думала, ніколи не звикнеш лише до одного - втрачати близьких людей. Вперше відчула цей біль, коли один з твоїх хлопців залишив тебе в порожній кімнаті, з відрізаними крильми і вичерпаною душею. Наївно думала, що це найстрашніше, що може статися. Але минув час, рани загоїлися, в інтернет-крамниці купила протези, і ось ти уже не крокуєш - летиш містом, демонструючи ошатні білі крила від "Прада". А за трохи і хлопець повернувся, наче ніколи й не зникав. 

А потім життя по-справжньому випробувало тебе. Вперше, вдруге і втретє. Змусило переглянути погану п'єсу за одним і тим же сценарієм. І ти ламалася, щоразу, усі три рази. Так боліло, що думала, не мине цей біль уже ніколи. Так і нагадуватиме про себе щодня, щохвилини, щомиті. Їла себе поїдом, спогади, спогади, спогади, думки, щоденники, книги, квіти... найгірше запах квітів: зараз його просто не терпиш, навіть від весільних букетів сахаєшся.

Навіть десятої частини того, що в тебе в голові коїлося не могла розповісти. Ні найближчим, ні тим, хто просто хотів допомогти. Бо тільки починала говорити, тільки наважувалася - відразу бачила співчуття, відчувала, як тебе жаліють. І все. Вуста замикалися, замикалася сама душа - вона ненавидить коли її жаліють. 

І всі щось радили, співчували, жаліли, були поруч, бо ти цього потребувала. І гострота відчуттів притупилася, емоції притихли, як ото шторм вщухає - помалу, але невпинно.

І біль, який спочатку окутував, наче густий туман, оточував звідусіль, помалу осів десь у зоні сонячного сплетіння, закам'янів. Каменюка під серцем просто стала частиною тебе - як рука чи нога. Вже й не помічаєш її, просто живеш. Боліти перестало. Зовсім.

Звикла.
varvarka: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] bapbapa_serafym at 8. «Скільки кроків до світанку?»
«Скільки кроків до світанку?» – запитувала я тебе колись, і мені залежало на відповіді. У тому, як відповіси, був для мене певний дуже важливий, такий, що словами важко передати, смисл…

Що ти там відповідав? Уже не пригадую… Задаю на пошук фразу, чекаю декілька хвилин, і ось вона відповідь: такого словосполучення на цьому комп’ютері немає.

Іду у пошту. Шукаю там – результату нуль. Ах, я ж забула. Сама видалила усю нашу переписку: листи, фото, прикріплені документи. Нічого не залишила. А тепер шукаю відповідь на своє ж власне запитання, і не знаходжу. І чомусь мені здається, що не просто відповідь там була, щось воно означало.

Вдаюся до останнього способу: пишу тобі повідомлення, мовляв чи є у тебе в архіві такий-то лист із таким-то вкладеним документом. Відповіді не отримую…

Той комп’ютер, на якому міг зберігатися архівчик, уже змінив трьох власників. Роздрукований діалог я десь згубила під час переїздів. Та й тієї мене, якій залежало на твоїй відповіді, уже давно немає.

Немає тієї розмови уже в природі – ні в електронному, ні у паперовому варіанті, навіть у спогадах її немає. Мабуть, так має бути, що певні речі не можуть бути відновлені. І не потрібно за ними сумувати, марно намагатися повернути до життя те, чому не судилося уже жити. Потрібно просто закінчити жити спогадами, наче останню сторінку книги перегорнути. Як там казав Габріель гарсіа Маркес: «Не плач через те, що це закінчилось, а усміхнись, тому що це було…»

І дати власну відповідь на запитаня «Скільки кроків до світанку?»
"Два цілих, і три десятих".
varvarka: (Mi-mi-minimalism)
576947_470187216348626_1444502795_n


Originally posted by[livejournal.com profile] bapbapa_serafymat 07. Музика
Мартусі К.

Ольга сиділа перед відкритим піаніно і марно намагалася вичавити із себе хоч якусь мелодію. Апатія і байдужість настали раптово, і вже багато місяців цей стан не минав. 

А раніше було по-іншому. Гарно було. Вранці чоловік завжди готував для неї запашну каву. Він працював на заводі, тому на роботі мав бути уже о 8-й, і ні хвилиною пізніше. А Ольга давала уроки музики, і заняття в неї розпочиналися в 11-й годині, тому могла поспати довше. Але як же приємно було прокинувшись, прямувати у кухню, а там під трьома рушниками "мліла" кава (це щоб не встигла остигнути), і на тарілочці круасани, куплені заздалегідь...  

Вона швиденько з'їдала смаколики, бігла у ванну і наводила "красу неземну", відкривала кришку піаніно і награвала щось легеньке і приємне, не по нотах - імпровізувала. 

Read more... )
varvarka: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] bapbapa_serafym at 6. Обіцянка
                                                                                     Шеві та Хомичу присвячую...  


– Пообіцяй мені, що одружишся на мені, коли мені виповниться 30, якщо я до того часу не знайду, за кого вийти заміж. 
– Я що дурний?
– Ну пообіцяй...
– Так я у 28 вмирати збираюся...
– Та блін, то ж не твої 30, а мої тридцять... Ну будь ласочка, не позбавляй мене останньої надії....
– Ок, як скажеш. Обіцяю.
– Ура!!!! Я тобі діток народжу! Скільки ти хочеш діток? Я хочу два. 
– 1, 75...
– Це як?
– Дитинку, песика і шиншилу.
– Мені так не підходить. Давай двоє, або троє. Я їх хрестити в церкву понесу. 
– Що-о-о-о? Яке хрестити?! Ми про таке не договарювалися!!!! Я не понесу своїх дітей хрестити!
– Я понесу.
– Ти народити обіцяла, а хрестити нє. Виростуть - хай самі вирішують. 
– Це принципово. Я хреститиму своїх спиногризів.
– А я своїх - ні. Принципово не піду на хрестини. 
– А якщо я тобі заплачу гроші і запрошу в якості фотографа?.
– Тоді піду. 
– Гаразд, мені таке підходить. Тоді 2-є дітей, песик, шиншила і ящірка...
– Міняю всьо на обізяну!

Додому зі Старгорода поверталися на тролейбусі, бо в гаманці залишилися лише невикористані тролейбусні квиточки...
varvarka: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] bapbapa_serafym at 5. Занадто гаряча

На балконі стигне твоя кава. Вона ще парує, адже ти любиш усе занадто гаряче: каву, літо, мене. Хоча  у мені тобі вогню теж забагато. Якщо каву п'єш, необережними великими ковтками, обпікаючи вуста, то літо і мене поєднувати не берешся. Лише восени, коли холод сковує калюжі першою льодовою кіркою, телефонуєш мені. І я приїжджаю, листопадового вечора, закутана у шалик, у незмінно сірих рукавичках, з сірою сумкою та срібним портсигаром у сумочці. Навіть цигарки мої, і ті «Silver», як і сова на ланцюжку. Це так я врівноважую вогонь у собі – сірістю і сріблом.

Гаряча кава стигне на балконі. Ти щойно приготував її, та мій дзвінок у двері завадив. Цієї філіжанки ти уже не питимеш. Бо ти не поєднуєш літо і мене. Каву – і мене. Занадто гарячими від кави вустами знаходиш мої, сахаєшся. Пече. Смішно облизуєш губи. Пробуєш остудити їх водою з-під крана. Марна справа. Розмотую свій кілометровий шалик, знімаю сірі чобітки, вішаю у гардероб сіре пальто, збоку ставлю сіру сумку, сірі рукавички, навіть срібну сову залишаю у передпокої. Тільки тут я можу побути собою, не сірою, а гарячою. Небезпечною для життя. Але ж ти витримаєш, правда? Як у всі ці роки витримував…


Read more... )

varvarka: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] bapbapa_serafym at 4. Місто трамваїв
Не хочеться жити у цьому Місті, повному людей і трамваїв, в якому немає любові. Осінь тут настає раптово, і ранить серце своєю невимовною красою, конаєш від болю, живучи цією осінню, перебуваючи в ній, але не вмієш, не можеш полюбити ні її ні цей біль, що пронизує усе єство і гніздиться десь у сонячному сплетінні. 
Кохання теж раптово вривається у життя, крутить у вихорі, гріє душу, і ось воно, здавалося б щастя. Але воно не варте й ломаного шеляга, бо не еволюціонує, не доростає до любові, – розчиняється у вихорі інших почуттів-чуттів, стосунків і недостосунків, жінок, чоловіків, трамваїв...
Вічно сіре небо плаче старим, як і це Місто дощем. Миє бруківку, лавки в парку і парасольки. Людей не не торкається, - вони й так під парасольками. Та що їх торкатися, прокажених, живуть ж бо без любові і навіть не усвідомлюють, що є безнадійно хворими. Дощ вміє любити, та от тільки нікого, хіба трамваї... Але то корисливе кодло - їм аби безкоштовно помитися. І їздять потім пихато, чисті вимиті боки їхні відбиваються у калюжах. 

Коли я народилася, до колиски підійшла чарівниця, і сказала: "Це дитя житиме лише тоді, коли купатиметься в любові, коли дихатиме любов'ю". І пішла собі. не знаючи про те, що доля занесе мене у Місто.  

Як вижити у цьому Місті? Повному людей і трамваїв, але де немає любові... 
Як дихати у цьому Місті?

Profile

varvarka: (Default)
varvarka

July 2014

S M T W T F S
  12345
6789 101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 22nd, 2017 02:44 am
Powered by Dreamwidth Studios