(no subject)

[varvarka]

Якось, коли я була ще малою, і була влітку в бабці, на село впав молочно білий туман. Я чогось в той час була в полі, певно бабця відправила мене по телятко. А там цікаве те поле - з одного боку ярок, з іншого - теж яр, в якому річка тече. Якщо бути неуважним - можна зірватися. Туман був настільки концентрованим, що я не бачила простягнутої перед собою руки, а стежки й поготів. Було дуже страшно. Навіть один крок зробити. Я панікувала. Але й знала, що кричи-не кричи, ніхто мене рятувати не прийде. Тому просто пійшла дуже повільними кроками в інтуїтивно обраному напрямку. Йшла довго, збилася зі стежки (досі пам"ятаю як лоскотала ноги та мокра трава), за якийсь час туман розсіявся трохи і виявилося, що я дійшла майже до краю пасовиська, а звідти до хати рукою подати. "Сама дала собі раду" - так прокоментувала бабця цю історію постфактум.

І якось я зараз бачу себе тою дівчинкою, наче мені знов 5 років, і йду я пасовиськом в тумані. Можна крикнути, можна пошукати дорослого. Мені страшно попросити когось про щось, а раптом з мене посміються, а раптом не схочуть помогти, а раптом ця людина, що прийде зла? Але я відважуюсь - і кричу в порожнечу: "Йо-о-о-ожик..." А у відповідь - тиша, а у відповідь - нічого. І я продовжую свою мандрівку навпомацки, інтуїтивно, кожен крок болючий і повільний, але я знаю, що дійду. Дійду сама.