Вона живе у моїй кімнаті, спить на моєму ліжку і, буває, плаче уві сні. Я починаю звикати до її нічних походеньок, коли приходить о 4-й ночі, голосно відчиняє двері, знімає мокрий одяг, а на запитання «Де була?» відповідає «Містом тинялася, з дощем та листям танцювала»…
Іноді наша хата нагадує провінційний театр абсурду. Вона заробляє гроші, я варю їсти і ми майже не спілкуємося. (Ночі не враховуватиму. 99% свого нічого часу вона… спить).
У ній забагато божевілля – все більше і більше я схиляюся до такої думки. По-перше, вона говорить, коли спить: про фіолетові лампочки, які мусять вкрутити у своїх квартирах сусіди, про рожеве диско, на якому присутні Елвіс і Великий Джон, про сакральні дефініції, зміст яких мені не дано зрозуміти. По-друге, її симпатії змінюються із швидкістю світла у вакуумі (не зважаючи на мою чи не постійну присутність поряд!). Не встигаю запам’ятовувати імен чергових кавалерів. Мотивація одна і та ж – слабкий характер чергового «обранця». Про себе вже боюся запитувати. А хіба ж вона сильна? Он плаче ночами… Ага, мало не забув, по-третє, як вже сказано, вона плаче ночами… Іноді, над ранок починає тих схлипувати, іноді нічну тишу розтинає її крик – в ньому стільки болю і розпачу, що здається хтось заволодів її суттю і викрикує нагло своє безталання. А ще вона трохи сновида. Ходить вночі по хаті, переставляє книжки з місця на місце, в задумі гортає сторінки, «читає»…П’яте, і не останнє, вона вірить у сни і казки.
Коли пристрасть до казок ще більш-менш зрозуміла, то не можу збагнути що її переконало у правдивості снів – цих уривків підсвідомості, які зранку мають здатність акумулюватися у несвідомі установки.
Якось заявила, що муситиме перенести важку і тривалу хворобу. Мовляв, їй це повідомили у снах. Два тижні з нею мучився, поки силою медикаментів і примусу (вона ж відмовлялася виконувати вказівки лікаря) вилікував її від серйозного запалення. Сама його шукала чи що?
Тиждень їй не снилися сни, перевтомилася трохи. Потім закатала мені істерику з приводу невимитої чашки, виплакалася досхочу, а зранку із щасливим виразом обличчя молола про сім’ю корів, яка прийшла у крамницю побутової техніки купувати пральну машинку. Мама-корова і доньки-телички були у рожевих чепчиках, а тато-корова хизувався новеньким смокінгом.
***
Кричала, стогнала, горіла, палала та, незважаючи на це, пішла… І не повернулася. Зникли із хати її сни, книги, косметика. Щодня, повертаючись із роботи, помічав, що бракує помаранчевого шалика або ж фіолетових панчіх (я обожнював ці панчохи, а ніжки, що їх вони облягали… м-м-м…) Не здивувався, коли у поштовій скриньці знайшов запасні ключі від квартири. Був певний того, що там не залишилося жодної часточки Її.
Я не вдавався до пошуків, знав, що вони не дадуть результатів. То в її стилі отак повестися із «найріднішою людинкою», як вона любила повторювати. Було трохи жаль і, мабуть, гірко.
Спочатку бракувало щоденного божевілля (нарікав на нього і не раз, а зараз… якось не по собі), ранкових посиденьок із захололою від учора кавою, нічних рейдів на територію міського цвинтаря (я сторяв на шухері, а вона отримувала добрячу дозу екстриму, граючись із охоронцями у «сховки»). А потім звик. Перетворився на того, ким був раніше, справжнього себе. Унормував денний графік, влаштувався на другу роботу, навів ідеальний порядок, знайшов собі Жінку до душі.
Вона освітила лагідною усмішкою моє домівку, стала матір’ю моїх дітей, замінила постмодерні жахіття на стінах милими пейзажами, а яскраво-червоні штори пастеллю. Вона ніколи не курила на балконі, не звішувала ноги із підвіконника, не пила пива із залізних банок і не робила спроб віддатися мені у громадському транспорті. Вона помалу витіснила із життя маленьку мою сновиду.
Вчора, коли ми, двоє старших людей, гуляли парком, помітив кущ бузку. Запропонував галузку – відмовилася. Мовляв, для чого їй квіти в такому віці…
І – прірва… Якісь уривки… Бузок… Крик… Сміх? Світло в кінці тунелю?
***
Вона танцює танго. Фокстрот. Вальс. А яка різниця? Головне, що у бузковому вінку, палає молодістю і жагою, віддає жагу, і прагне отримувати у відповідь. Почався дощ. Несподівано холодний. Хуліганка! Роззулася і по калюжах чалапає босоніж!!!
– Ану взуйся, кому кажу!!! Вже йдемо додому! І ніяких заперечень! Будеш наказана!
У відповідь сміх, ображена фізіономія, дитяча погроза «а я від тебе піду…»
– Ну і йди собі. – починаю злитися. Холодно стало, і я промок.
– Шкодуватимеш?
– Ні.
– Згадуватимеш?
– Ні.
– Згадуватимеш…
…
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
